Театр одного терору: моновистава Гектора Арістісабаля "Нічний вітер" у Києві

Повітряні кульки, чорне простирадло, кольорові листки паперу - Гектор розкладає на імпровізованій сцені реквізит для своєї моновистави. У постановці "Нічний вітер" колумбієць - єдиний актор.

Однак глядач, що спостерігає, несподівано стає його спільником. "Я тебе зараз навчу", - каже Гектор. "Будеш допомагати мені робити звуки". Сам він без перестанку рухається простором "Кримського дому". Рухає предмети, слухає, як гримлять меблі. Дуже швидко від знаходить потрібне звучання. Нагромаджені одне на одного стільці разом зі знайденим вішаком та шматком картону додаються до вже наявного арсеналу інструментів актора. Він дуже швидко пояснює глядачеві, що робити. Той зосереджено намагається запам'ятати, коли саме потрібно плескати в долоні, а коли робити звуки мотоцикла. "Помилок тут немає", - впевнено заспокоює його Гектор. "Have fun!"

В залі небагато глядачів. Перед ними - пустий простір та підставка з досок. І в цій нехитрій локації Гектор примудряється творити дива. Він переносить нас до свого рідного міста - Меделлін, Колумбія. Латинська Америка, сальса, хлопчики грають у футбол на вулицях. Мрійливий Гектор пише листа на Кубу, просить надіслати йому роботи Че Гевари. Пізніше безневинний дитячий вчинок стає головним доказом за обшуку будинку владними нишпорками. Гектора та його брата звинувачують у зраді та співпраці з комуністами. За лічені хвилини ми стаємо свідками катувань, приниження та терору. 

Аристісабаль грає на сцені своє життя. Це його особиста історія - його та його сім'ї. У 1982 році Гекторові та його брату довелося пройти через страждання в застінках колумбійських "ескадронів смерті". Він переїздить до США. Але згодом доля знову завдає удар: його брата знову затримують і катують. Гектор повертається на батьківщину, але отримує лише понівечене тіло близької людини. 

Всі ці події Гектор показує на сцені. Розгубленість, біль, жах і втрата - емоції захльостують одна одну та накривають хвилею публіку. Актор перебуває на відстані простягнутої руки, його енергетика майже відчутна на доторк. Глядачі стають частиною дійства. Зі свого місця ви допомагаєте маленькому Гектору грати в футбол, а в наступний момент на вас направлений автомат та з підозрою дивиться солдат. 

Що переживає людина після того, як пройде через такі кола пекла? Як реагувати на такий досвід? Гектор-актор шукає відповідь. В кінці півгодинного дійства перед героєм непростий вибір: піддатися неконтрольованому гніву чи перенаправити енергію в інше русло - мирного протесту.

Для себе Гектор давно визначився. Він є практиком методики "театру пригноблених", практично весь час проводить в роз'їздах по всьому світу, проводячи майстерні та покази.

З останнім рухом та аплодисментами перфоманс не завершується. Через мить після драматичного виступу Гектор уже знову фонтанує енергією. Він запевняє, що, незважаючи на болючу тему, йому подобається показувати цю постановку. Гектор не відпускає публіку. "Театр розкриває нас, і це дає нам можливість впустити всередину щось нове", - говорить колумбієць та веде глядачів ще глибше за допомогою вправ з арсеналу "театру пригноблених". Після п'ятихвилинки "божественого безумства", як це називає Арістісабаль, кожен готовий показати образи своїх вражень від постановки. В кінці Гектор констатує сумну статистику: в наш час 82 держави світу і далі використовують катування. І тут же пропонує створити образ ставлення глядачів до такої практики, а після - і найголовніше: як можна змінити ситуацію з катуваннями.