Форум-театр у Харкові: спочатку навести лад у своєму домі, а потім допомагати іншим

«Перед тим, як допомагати іншим, потрібно навести лад в своєму домі» - такими думками коментували глядачі ситуацію, коли десятирічна дівчинка-переселенка боялася зайти до квартири своєї однокласниці-подружки з Харкова, бо там відбувалися постійні суперечки та існували негативні упередження щодо людей, які приїхали зі Сходу України.

Ця сцена мала назву «Родина» і зосереджувалася на двох суспільних проблемах: інтеграція переселенців у громаду Харкова та взаємостосунки між жителями міста. Це було показано на прикладі однієї родини, у фокусі уваги – дівчинка Софія 10-ти років, школярка, яка має подружку-переселенку, любить малювати, але родина не цікавиться нею, не підтримує її. Батько працює на заводі, любить інколи випити, досить інертний, нетерплячий до переселенців. Мати – заклопотана домогосподарка, втомлена буденністю та своєю свекрухою, за якою потрібно постійно доглядати, давати ліки, слухати її бубоніння щодо переселенців, які «пограбували квартиру в сусідньому домі».

Поряд з цим виникає образ дівчинки-переселенки Даші, якій дуже важно вдається вивчення української мови і вона прагне отримати допомогу від Софії. Прийшовши до квартири Софії, Даша помічає, що в родині неспокійно і їй страшно зайти всередину. Софія, яка чує образливі слова батька на свою подружку, та зневажання до її творчих потягів («Помий краще підлогу!»), що закінчилось розірванням її малюнку, виривається з криком за двері і падає у розпачі в обійми Даші. На цьому сцена закінчується.

Інтервенції, які робили глядачі, та обговорення були про пошук підтримки Софії за допомогою дорослого, який її зрозуміє (вчитель, психолог, старший друг чи подруга). Змінювали поведінку матері, яка, навіть якщо їй не подобаються малюнки Софії, пробує зрозуміти її, є більш пильною до потреб та почуттів дочки. Софії пропонували бути життєрадісною, піти назустріч батьку (радо його зустрічати, не ображатися на його слова, бо батько теж пригнічений своїм життям).

Дівчинці-переселенці запропонували рішучу стратегію: не зважати на сварки в родині подруги, зайти в гості. Ця поведінка змінила напружену ситуацію, дорослі перестали лаятись.  Але чи зможуть діти в реальному житті бути дорослішими, ніж самі дорослі? Чи зможуть дорослі почути своїх дітей?

З сімейних питань глядачі та актори вийшли на обговорення суспільних. Виділили три способи залучення переселенців до громади Харкова:

1. Створити потужну соціальну рекламу, метою якої буде розвіювання негативних стереотипів щодо переселенців, що зобразить їх як людей, які мають свої почуття та потреби, вміють щось робити, можуть бути корисними для громади.

2. Залучати переселенців до громадського сектору, до спільної роботи над одними проектами. Тоді не буде відчуття, що це чужі люди, буде виникати довіра в суспільстві.

3. Організовувати заходи, які створюють умови для діалогу між переселенцями та місцевими. Форум-театр – один з дуже ефективних прикладів.

Друга сцена - дещо символічна - під назвою «Ракета». Вона торкалася проблеми стосунків з роботодавцем, робочого статусу переселенців на новому місті, підлабузництва, наклепів з метою просування по службі, професійності та любові до своєї справи. Антагоніст сцени – людина, яка представилася та: «в мене є гроші і я хочу». Він - власник заводу і дає своїм підлеглим завдання створити ракету точно таку, як на фото у журналі. Двоє підлеглих радяться, як це вчинити: один наполягає, що треба змінити модель, додати крила, аби вона змогла летіти, другий з ним погоджується. І вони «конструюють» - «виліплюють» ракету, роль якої грає акторка.  Все це чує і бачить прибиральник (переселенець з вищою освітою за профілем заводу), передає інформацію директору, який незадоволений запропонованими змінами у дизайні ракети. Запитуючи прибиральника, чи можна зробити так, як хоче директор, прибиральник відповідає, що звісно можна, а один зі співробітників також займає сторону директора. Другого спеціаліста директор одразу звільняє. Новий співробітник та старий «дороблюють» ракету так, як хотів директор, та під час «запуску» вона падає.

Глядачі побачили в поведінці прибиральника наклеп як пригноблюючу поведінку, бо через неї звільнили працівника. Піднялось запитання, а чи завжди ми зважуємо ті цінності, від яких відмовляємось, на користь тих матеріальних благ, до яких прагнемо?

Вірність своїй справі – те, що побачили глядачі в третього працівника, якого звільнили. Якщо людина професіонал, то вона знайде місце, де втілити свої ідеї.

Також розглядався внутрішній конфлікт у працівника, який змінив свою думку: між рішучістю та непевністю. Знайшли спосіб зберегти всіх співробітників, змінивши поведінку прибиральника, який мотивував директора залишити всіх співробітників, наголосивши на небезпеці для його життя, якщо ракету залишити такаю, як на малюку, і що самі вчені-розробники самі впевнилися, що модель не ідеальна. А щоб створити безпечну ракету, потрібен досвід всіх трьох працівників.

Особливо зацікавив образ самої ракети, адже не рідко в житті нами теж маніпулюють, говорячи якими бути. Це – про стереотипи та соціальні ярлики, про відповідність людини очікуванням інших. Вихід –діяти, не бути «матеріалом» в чужих руках. Почати можна з висловлення своєї думки в тих ситуаціях, в яких ми відчуваємо пригноблення та маніпулювання собою.

Цей семінар з форум-театру та показ вистав відбулися 13-14 лютого 2016 року у місті Харкові, які проводила ГО «Театр для діалогу» у партнерстві з Харківською обласною універсальною науковою бібліотекою. На семінарі та показі були присутні мешканці Харкова та переселенці зі Сходу України, які мешкають у місті.

Проект реалізувався за підтримки Програми розвитку ООН в Україні в межах проекту «Швидке реагування на соціальні та економічні проблеми внутрішньо переміщених осіб в Україні» за фінансової підтримки уряду Японії і в партнерстві з урядом України.